Лікарня FullMetalEkolog editionДень 1Захворів «трішки», врешті решт пішов у лікарню, де мене одразу «схопили» і швиденько поклали у стаціонар. Одразу купа необхідних аналізів, довідок та папірців… Отже, біганина за сотнею папірців... Дуже швидко втомлююся і все у мареві, але це має і свої плюси – спокійненько чекаю черги та потроху суну до кінцевої мети – отримання усіх необхідних папірців.
От і все, нарешті! Тепер можна піти у палату і лягти! Але... треба робити уколи та крапельницю, тому це повертає до суворої реальності. Бойовий дух є, поки що))) Починається інквізиція з п'ятої точки – проспиртованої та оголеної... СКІДИЩ!!! Перший контакт є, ой укол! Від болю відчуваю що зможу залізти по стінці та втекти звідси через вікно... Але тут четвертий поверх, тому краще не експериментувати з лазанням))) Медсестра, зробивши перший укол, одразу "заспокоїла" мене словами "Ці уколи всі болючі!". От заспокоїли так заспокоїли!
Після уколів наче підстрелений вовк, сунув я з маніпуляційної, і наче кволий звір шкутильгав до своєї койки. Але зустріли мене не спокій і тиша, а медсестра з крапельницею! Голка у вену, і кап-кап-кап... Сідниця від уколів виє, а рухатися з-за крапельниці неможливо. Кручуся наче у кайданах, і розумію що треба змиритися з біллю. Ну що ж – треба відволіктися і подивитися що навкруги: шість ліжок, 4 пацієнтів та телевізор. Один пацієнт спить, а решта дивляться якийсь російський серіал. Як завжди, під час реклами, купа розмов про життя... Від слабкості ледь не засинаю, і починаю дивитися як у банці з ліками від крапельниці йдуть бульбашки повітря... Купа думок про минуле і теперішнє... Але поринути у їх вир не дав сусід, який почав заспокоювати мене. Сказав йому що все гаразд і подякував за людяність)))
От і крапельниця скінчилася і попрохав покликати медсестру щоб зняли з мене це знаряддя катувань.
Далі – трохи розмов з сусідом і я відключаюся.
Доречі, цифра чотири у Японії не використовується у лікарнях, готелях тощо! Там немає номерів та палат № 4, оскільки у них вимовляння «чотири» дуже схоже на слово «смерть».
День скінчився. Мінус один день з мого строку перебування тут.
День 2 і 3Додаткові аналізи. Сеча, кров, і знову кров, і ще кров, і з вени кров, і навіть психіатр!
У психіатра весела історія трапилася – зібралася чимала черга, а лікаря немає. Нема і нема… Усі чекають, чекають... І ось хтось почав позіхати на усі 32 зуби, але пробігаюча поряд медсестра не дала хлопцю розслабитися крикнувши "Та зараз же усіх проглотиш!". Усі засміялися, а в іншому кабінеті заплакала дитина. Ось таке життя – у одних сміх, а у інших – сльози.
От і психіатр забіг раптово у кабінет, і доки перший з черги збирався, невідомий поц забіг у кабінет. БЕЗ ЧЕРГИ!! Нахабність – то є капєц. Усі в шоці, і перемелюють кісточки як тільки можуть цій «скотиняці», особливо хто був перший в черзі. Коли цей поц вийшов – не буду казати з якими поглядами його проводжали, самі здогадуєтесь! Але за секунду до цього до кабінету підійшла медсестра з хлопцем і знову без черги зайшли. Ось тут розриватися почали навіть ті хто був до цього спокійними!
Хах, нарешті моя черга! Кабінет психіатра одразу повеселив мене – звідусиль були емблеми та прапорці українських націоналістичних організацій! Враховуючи, що у нашому східному містечку є безліч людей, які неньку Україну ненавидять усім серцем і чекають коли сусідня країна захопить нас, можна уявити як їх від цього усього коробить, а іноді і розриває наче атомною бомбою!!! Але їм треба мовчати, бо це є кабінет психіатра))) Тут видають довідки не лише для перебування у лікарні, а й і при влаштуванні на роботу, володіння зброєю тощо. Сміявся від усього серця уявляючи як інші стримують свої емоції))) Нажаль, у багатьох наших людей немає усвідомлення що ми є нація і у нас своя історія, відокремлена від сусідніх держав. Сумно від цього і щоб змінити це – треба ще змалку, маленьким дітям розповідати з повагою і шаною про історію неньки України.
Від одного лікаря до іншого, від одних процедур до інших, а потім уколи, крапельниці... Гйах, під кінець дня втомився страшенно.
На цьому можна завершувати.
День 4-5День незалежності України! Усі хто міг, втекли додому святкувати. Планував теж піти додому якнайшвидше після процедур. Але у мене все вийшло не так, як я хотів. Коли день спокійний – то ми зазвичай не помічаємо що все було чік-пік. А коли трапляється якась халепа – то ... кінець світу. До чого все це кажу? Сьогодні крапельниця виявилися бракованою і її довелося міняти. А потім – з вени витекла кров під шкіру. Цей і наступний день – на знеболювальних і не можу ворушити рукою. Пролежав наче у сні ці дні… Але з часом це пройде!
День 6Після вчорашнього випадку з моєю рукою, медсестри скаржаться що мої вени погані і складно мені ставити крапельниці… Лише найбільш сміливі та досвідчені проводять наді мною екзекуції)))
День як день, нічого особливого. І це вже є добре! Не кожен же день події!
Уколи болючі, але ми звикаємо до багатьох речей, в тому числі і до болю. А крапельниця спокійненько проходить – вливають мені аж ніяк не Пірацетам, тому навіть заснути можна. Єдине що непокоїть – лишилася лише одна здорова рука і якщо і її пошкодять, то… капєц. Але вірю у краще!
День 7Лікарня – то є не хухри-мухри! Тут хворі! Але хоча стан мій наче у корабля, що хитається у океані під час шторму, але хворим себе не відчуваю, навіть думки подібні не пускаю у голову! Ще є порох! Але коли жінка років 60 затримала мені двері у аптеку, щоб дати мені пройти, я зрозумів – що виглядаю зовсім кепсько! Треба щось змінювати – пройтися по вулиці і засмагнути хоч трішечки на сонці. Бо зараз наче той кощей – білий-білий!!! Зараз тепло та світить сонце, тому вирішую пройтися біля лікарні. Звідусіль двоповерхові старенькі будинки, клумби з квітами... Усе це зовсім не схоже на центр великого міста. Тиша і спокій. Дістаю фотокамеру і намагаюся сфотографувати найкрасивіші місця. За улюбленою справою час летить непомітно і ось вже й вечір.
Вирішую для підтримання бойового духу знайти якусь нескладну, але важливу справу, яка б зігрівала та не давала часу звертати увагу на усі складнощі. Книги читати складно, як і будь що робити зі смартфона… Звісно деякий час витрачаю на написання цієї розповіді, але це займає десять хвилин на день. Треба щось інше… Згадую, що хотів потрапити до обласного архіву – дізнатися інформацію про мою прабабцю. Саме так! Чому я не здогадався раніше! Хоча це на 1-2 години на день, але якраз підходить – встигну в обідню перерву їздити. Отже, вирішено – поїду завтра!
День 8«Тарган!!!» Ось такі крики почув я з самісінького ранку від одного молодого пацієнта. І замість того щоб влаштувати вендетту з прибульцем, чолов’яга кинувся до медсестер з обуреннями чому це бігають подібні створіння у палаті. Ось так...
Після цього медсестри на чоловіків «образилися» – роблячи уколи кажуть «Чоловіки завжди ойкають і айкають, кажуть як боляче, а от жінки мовчки усе терплять».
Під роздачу потрапили не лише чоловіки, але й навіть працівники з сусідньої лікарні. Але це дійсно було правдою – бо про їх некомпетентність, нахабство та хабарництво складають легенди та гуморески…
Вже звичний похід до аптеки. Але сьогодні занесло мене у інший регіон міста і я вирішив скупитися у маленькій аптеці. Який же був мій подив, коли у центрі аптеки стояла сучасна пічка для дров. Зроблена вона була зі сталі і обкладена кирпичем. Спереду красувався надпис "Сварог". Ось так!
Але відкриття на цьому не скінчилися. Зайшов у невеличку приватну лікарню, щоб провести обстеження і щоб не стояти у черзі, вирішив пройтися по її території. І як я здивувався, коли всередині їх будівлі була чимала оранжерея – з 6-метровим каучуковим деревом та пальмою! Тут були ще сотні різних рослин та три папуги і навіть величезні равлики… Ніколи не знав що тут є щось подібне! Красиво і несподівано! Треба буде завітати сюди в інший раз, оскільки зараз квітує лише китайська роза – розан з великими червоними квітками…
Повертаюся у лікарню здавати аналізи. Стою у черзі і підходе лікар-студент… І відбувається наступна розмова реєстратора (Р) та студента (С):
Р – Скільки ти вже вчишся?
С – Вже більше шести років.
Р – А скільки ще вчитися?
С – Півтора роки
Р – Ого! Довго дуже! Вісім років щоб стати лікарем!
С – А потім наступні 50 років далі вчитися і потім вийти на пенсію. І навіть на пенсії розуміти що я мало чому навчився)))
Їду до обласного архіву. Усе небо у хмарах у дме пронизливий вітер. Ще вчора було тепло, а сьогодні навіть у курточці прохолодно! А деякі у футболках ходять! Контраст розючий – ось пройшла людина у теплому светрі, а ось дівчина у футболці та шортиках!
Знаходжу швиденько архів і записуюся у бібліотеку та дізнаюся що треба привезти фото 3*4 см. Тому на сьогодні все.
День 9
Зайшов у іншу лікарню і був здивований напівпрозорими халатиками медсестер. Посміявся з пацієнтів, які сиділи на лавочках та дивилися в усі очі за цими дівчатами. От наче діти пубертатного періоду))) Хоча чим ще займатися похилим дідам у лікарні? Або лежати, або сидіти тут у коридорах.
Далі – проходити крапельницю. Сьогодні з сусідів лишився лише похилий дід, що без зупину дивиться телевізор. Ну що ж – всі різні і у кожного своє коло інтересів. Але я гадав що цей дід адекватний і помилився… Коли він виходив у коридор, попрохав його покликати медсестру, оскільки моя крапельниця вже закінчувалася. І… він проігнорував. Моє щастя, що зайшла прибиральниця. Отже, якщо вам ставлять крапельницю, переконайтеся обов’язково в адекватності ваших сусідів, бо доведеться кричати криком на усе відділення щоб вам зняли крапельницю!
От тепер час їхати в архів! Це зігрівало мене увесь день. Сьогодні оформив картку користувача та замовив необхідні мені книги реєстрацій шлюбів маленького села з Білопільского району початку ХХ століття. Їх отримаю на наступний день. Швидше б завтрашній день прийшов!
День 10«Лежіть, чого ви ходите по коридору!». Ось такими словами вранці намагалися вкласти чоловіка у ліжко. Сподобалася його відповідь медсестрі: «Лежати, лежати, та скільки ж можна лежати? Весь час лежати?».
Сьогодні недобре себе почуваю і мені ставлять додаткову крапельницю. Людей у палаті – то безліч, то майже немає. От і сьогодні більшість вже пішла додому. І я теж піду додому ввечері. Але це буду ще нескоро, а зараз я спостерігаю за чоловіком, що влаштував великий кіпіш, щоб йому допомогли зав’язати пояс на спині. Але сьогодні усі більш-менш здорові втекли додому, а лишилися зовсім кволі і не можуть йому допомогти. Він скаржиться, і я намагаюся пояснити йому, як новенькому, що тут хворі люди і допомогти вони йому не можуть не тому що не хочуть, а тому що хворі. Але він все одно образився на увесь світ. Пізніше він намагався і мене вмовити допомогти, але показав йому свою пошкоджену руку фіолетового та червоного кольору і його це переконало.
Поряд палата з важкими хворими і сьогодні привезли нового хворого. Важко повірити, що ця людина ще вчора ледь не бігала, а зараз лежить під постійним доглядом… Хочеться сподіватися, що все налагодиться і для цієї людини знову настануть яскраві та радісні дні!
Після обіду – архів! За атмосферою – це бібліотека, де кожен читає і читає… От тільки книги тут просто здоровезні – деякі на 10-20 ТИСЯЧ сторінок і важать до 20 кг! Усіх обслуговує ОДНА жіночка, яка крутиться наче білка у колесі. І все встигає! Але всеодно, як вона не спішить, треба чимало часу чекати своєї черги.
Ось і мій час прийшов і принесли книги реєстрацій. Поринаю у світ літер. Сьогодні вивчаю бланки укладання шлюбів і намагаюся знайти дані про моїх прадіда та прабабцю. Деякі бланки написані дуже охайно, а от деякі – наче дитина 1-го класу написала – величезними літерами та страшенно нерозбірливо та некрасиво!
Сфотографував кілька сторінок смартфоном і… видалив. Бо як виявилося – для фотографування треба написати які сторінки збираєшся фотографувати, а потім після підпису директора спокійненько робити копії. Може й суворо, але з іншої сторони – а як інакше? От навіщо людина фотографує і з якою метою вона прийшла сюди?
Забігаючи наперед, скажу, що в архів я їздив не один раз, оскільки чимало треба було опрацювати та ніяк не вдавалося знайти дані про мої рідних. Це зовсім окрема розмова і треба окремо розповідати!
День 11Після вчорашнього погіршення значно легше, але ходжу наче привид. Наступне обстеження і у черзі спостерігаю за дітлахами, які то репетують, то тихенько сидять. Більшість з них не хворі, а прийшли сюди з батьками. От вони і влаштовують тут цілі «концерти»! Ось один біжить перед мамою і стає перед дверима до кабінету лікаря, заблокувавши їх. Ніхто не може вийти і зайти! А дитина кричить криком що хоче додому! От сюди б іменитих педагогів докторів наук! Що вони б зробили у такій ситуації?
Випадково почув розмову матері та сина – син скаржився що його дістала купа аналізів та лікарі, а мати заспокоювала що все скоро закінчиться. Син почав сперечатися, на що йому було сказано «Усе скоро завершиться, приїдемо додому і купимо щось смачненьке. Я теж на нервах, тому давай закриємо цю тему». Відповідь сина мене порадувала: «Я твій син, тому теж нервовий!». Їх розмова відбувалася без криків і що далі було я не знаю, бо вони пішли далі…
Врешті-решт я завершив усі аналізи і… прийшов час закінчувати цю розповідь. Можна було б ще довго розповідати… особливо про усі недоліки наших лікарень, але це все майже кожен знає, тому буду завершувати. Хоча епопея з лікарнею затягнулася на тривалий час і можна нацарапати продовження. Але зараз, на цій ноті, ставлю крапку.
Декілька фото:
Лікарня:
Архів:
Незвичайна аптека:
Околиці лікарні з двоповерховими будинками:
Автопортрет:
Віктор Пархоменко
fullmetalekolog@gmail.com
© 2017 рік
Вхід
Галерея
Допомога
Пошук
Канал
